Не стоит кричать о «геноциде» украинцев или измену эмигрантов. Надо говорить об отсутствии соответствующей политики страны касательно конкуренции за рабочих.

Явище трудової міграції складне та багатовимірне, як і все, за чим стоїть відповідальний вибір людини. Поговорімо про один з найважливіших вимірів — економічний.
За офіційними даними, за останні три роки кількість економічно активних українців, що виїхали за кордон з метою працевлаштування, збільшилася на 1,2 млн.
Зараз це понад 25% економічно активного населення.

Динаміка чисельності економічно активного населення України за видами зайнятості у віці 15-70 років, 2013 рік та 2016 рік, млн осіб

* — без урахування тимчасово окупованої території АРК, Севастополя та частини зони проведення АТО. Джерело: ДССУ, ДФС, International Labour Organization
В усіх областях діють десятки центрів з вербування громадян для праці за кордоном. Вербують в основному у Польщу і Чехію.
Там бракує кваліфікованих робочих рук для підтримки економічного зростання. Багато їхніх громадян виїхали на Захід, тому дефіцит робітників стримує розвиток економік. Джерелом поповнення робітників вони бачать насамперед Україну.
У нас же звикли говорити про наявність кваліфікованої і недорогої робочої сили як про конкурентну перевагу. Проте усякій можливості — свої час і місце. Якщо вчасно її не використати, вона зникає. За нинішньої динаміки через два-три роки стан трудових ресурсів стане обмеженням, а не конкурентною перевагою України.
Економіка — це функція праці і капіталу. За ці складові в глобальній економіці йде конкурентне змагання, тому трудова еміграція значно поширилася як світове явище. За ним стоїть непростий вибір людей, які прагнуть самореалізації.
Важливо, що люди мають свободу вибору. Україна, що дає таку можливість, це теж здобуток. Зарплата — важливий, але не основний чинник. Для талановитих людей, а таких в Україні багато, головне — можливість розкрити свої здібності.

Середньомісячна зарплата в Україні, країнах Східної Європи і Китаї, 2015 рік, доларів на місяць

Тому не варто волати про «геноцид» українців чи зраду емігрантів. Треба говорити про відсутність відповідної політики країни щодо конкуренції за робітників. Про нерозуміння цього капіталу з боку влад, про дивну пасивність в питаннях політики створення робочих місць на догоду популізму чи лібертаріанським догмам.
Звичайно, потрібно вимагати такої політики чи самим її створювати. Стає очевидним, що це не під силу нинішнім «елітам» — у них інші пріоритети і підготовка. Це завдання громадянського суспільства, і важливо, щоб це молоде суспільство мало спільний погляд на трудову еміграцію з України.
Спробуймо запропонувати певний шаблон сприйняття цього явища тими громадянами, які не збираються покидати Батьківщину.
1. Трудова еміграція неможлива без наявності свободи вибору. В Українців така свобода є. Ми — суспільство вільних людей. Це глибоко вкорінене у нашу природу і закріплене в суспільних інститутах. Цю свободу потрібно цінувати як здобуток Незалежності, тому що вона — початок усього.
2. Трудова еміграція — вільний вибір кожного. Це завжди важке і частіше вимушене рішення, оскільки кожен розуміє, що чужина — це суворе випробовування. Однак людина має право на самореалізацію, тому засуджувати людину несправедливо, з цього приводу можна хіба що жалкувати.
3. Реагувати на явище масової трудової еміграції потрібно як на загрозу. Кожен трудовий емігрант — це докір тим, хто править країною. Це сигнал, що вони не здатні до управління і цим ставлять під загрозу безпеку і майбутнє нашого народу.
4. Головна причина відпливу трудових ресурсів за кордон — відсутність достойних робочих місць. Поточна і майбутня конкуренція країн — це конкуренція технологій і кваліфікованих кадрів. В Україні народжуються математики, інженери, конструктори. Це безцінний капітал. Відсутність політики, що створює робочі місця і впроваджує технології, — це безвідповідальність і непідготовленість управлінців.
5. Людина, що емігрує в пошуках заробітку і можливостей самореалізації, не порушує категорій обов’язку та відповідальності. Однак ті, хто на цій території добре заробляють, але не прив’язані до України і прагнуть впливати на важливі суспільні рішення, заслуговують на осуд. Таким особам громадянське суспільство не повинне давати навіть найменшого шансу впливати на політику.
Україна повинна належати тим, хто за жодних обставин не збирається її покидати.

Джерело: http://www.epravda.com.ua/columns/2017/02/2/619422/